Така ситуація. Дочка прийшла зі школи разом з однокласником. Вони залишили в нас рюкзаки, взяли м'яч…

Така ситуація. Дочка прийшла зі школи разом з однокласником. Вони залишили в нас рюкзаки, взяли м'яч і пішли на майданчик. Чоловік їх зустрів і проводив. Дочка пішла грати у футбол у шкільних черевиках, я запитала його, чому він не нагадав їй, що треба перевзутися в кросівки? Ну, там вийшов якийсь ступор, виявилося, він не знає, що у футбол грають у кросівках, ну та гаразд. Але потім дочка з цим хлопчиком приходить додому, чоловік іде до них і починає дочку сварити, чому вона не взула кросівки й пішла в черевиках. Потім дочка з цим однокласником щось там шукали на планшеті, чоловік відійшов від них. Я підходжу до нього і шепотом кажу, що не треба при друзях стояти й дочку за щось сварити, це можна було їй сказати, коли б вони розійшлися. Чоловік одразу на підвищених тонах: «А що я такого сказав? А що не так? Ти сама сказала, що вона кросівки не взула!» Я йому кажу: «Давай розбірками ще не будемо зараз займатися». Він продовжує на підвищених тонах, що вони не чують! «Чого починаєш!» Ми стоїмо на кухні, діти за поворотом у коридорі, ага, глухі, не чують. Зрештою, я йому сказала, що він безтолковий, він ще й образився. Мало того, що дочку відчитав при однокласнику, так ще й розбірки влаштував. Ось таке взаєморозуміння. Тобто людина до тебе підходить і тихо просить, ні, треба горлопанити голосніше, ніж зазвичай. І винною зробив мене, що я зарозуміла і погано до нього ставлюся. Не розумію, якась складна інформація для чоловіка?