- Поскаржитися
30 років мене вважали «кам’яною стіною», і деякі досі так думають. Так, це теж про СДУГ — зараз пояс…
Перекладено автоматично. Показати оригінал
30 років мене вважали «кам’яною стіною», і деякі досі так думають. Так, це теж про СДУГ — зараз поясню, як так сталося.
Я вмію бачити, де в людини «болить», на яку точку можна натиснути, щоб вона відчула. Можу зробити це з ювелірною точністю, м’яко чи жорстко, залежно від того, що потрібно просто зараз. І при цьому роками, все життя я приховувала свою емоційність. Аж до сьогодні 😆
А потім одного дня просто не витримала. У мене стався мікроінсульт, тривожний розлад, і я все розповіла подрузі, з якою дружу з дитячого садка. Ви не уявляєте, який шок у неї викликало! Вона гадки не мала, що я тонка, вразлива душа. Що я переживаю будь-яку дрібницю на найглибшому рівні, ніби хтось близький помер. Вона була в шоці: 30 років дружби — і не знала, що я така людина. А інша подруга якось сказала: «Ти? Переживаєш? Не повірю ніколи, та просто бетонна десятиметрова стіна!!!» І нервово хіхікає: «та неееет, не вірю, взагалі, не вірю! ».
Це був вступ, а далі подивимося, що каже наука.
По-перше, здатність «бачити всіх наскрізь» — це когнітивна емпатія. Що це таке? Це вміння розуміти, що відчуває та думає інша людина, передбачати її реакцію. При СДУГ дослідження дають різну картину: десь показники знижені, десь нормальні, десь навіть підвищені. Але є важливий нюанс: люди з високими рисами СДУГ можуть бути дуже чутливі до соціального зворотного зв’язку і фізіологічно сильніше реагувати на соціальні сигнали. Простіше кажучи, наш мозок як радіоприймач, налаштовуємося на частоту людини повністю. А вміння «тиснути на больові точки» — це зворотний бік: я точно знаю, де болить, бо бачу, то чому б не використати це на свою користь. Наведу приклад.
Коли я готувалася до серйозної розмови з чоловіком, я знала всі його відповіді та запитання заздалегідь. Знала, яким буде емоційне забарвлення нашої бесіди, звісно, і результат бесіди теж. Без перебільшення, я дослівно прокручувала діалог у голові заздалегідь, і далі наяву він програвався 1/1.
Чому ми перестали з ним розмовляти? Мені нудно, бо надто передбачувано. Тому тепер я веду діалог сама з собою по ролях, де є я і чоловік. А реальному чоловікові видаю готове рішення. І частіше він зі мною погоджується, адже в живому діалозі (а не в моїх думках) він відповів би так само🤣
Друге. «Бетонна стіна» — це маскування. І воно формується у дітей дуже рано. Дослідження показують, що діти з СДУГ починають усвідомлено приховувати симптоми цього самого СДУГ вже в молодшому шкільному віці, часто до 8–10 років. А до 9–12 років багато хто досягає в цьому лякаючої майстерності. Наприклад, як я.
Уявіть хамелеона. Він адже не просто «прикидається» кимось іншим, а змінює колір, щоб злитися з середовищем і вижити. Так і люди з СДУГ: ми не граємо роль спеціально, ми налаштовуємо своє «забарвлення» під те, що безпечно в даний момент. Комусь потрібно бути зручним, комусь — непомітним, комусь — холодним і непохитним, ось як я. І до 9–12 років ця «зміна кольору» стає автоматичною. Не тому, що ми «вирішили навчитися», а тому, що середовище змусило: до цього віку ми вже отримали достатньо зворотного зв’язку, досвіду, типу сиди рівно, не перебивай, чому ти такий?, щоб зрозуміти — показувати своє незручне «я» небезпечно для нашої психіки.
Ми вчимося не показувати, коли боляче. «Вмикати» зручне обличчя. Пригнічувати імпульс перебити чи втекти. Намагаємося виглядати нормальними настільки, що навіть батьки не бачать, що відбувається всередині. Саме тому дорослі з СДУГ часто чують: «Та ти ж нормальний, у тебе ж немає СДУГ». Тому що маскування працює на 1000%. Хамелеон злився з середовищем — і його не видно.
Але є нюанс: не всім і не завжди. Здатність до маскування залежить від підтипу СДУГ, середовища (у прийнятному середовищі дитині не потрібно так сильно ховатися), статі (дівчатка часто маскуються раніше і краще) та індивідуальних особливостей. І головне — ціна цієї швидкості, те, що дитина 9–12 років так швидко навчилася ховати почуття, — це не привід для гордості. Дослідження показують, що раннє та інтенсивне маскування пов’язане з підвищеним ризиком тривоги, депресії та вигорання в дорослому віці. Дитина, яка в 10 років стала «бетонною стіною», до 30 може виявити, що втратила зв’язок із собою. А потім, за тиждень до цього 30-річчя, отримати мікроінсульт.
І ще, хочу додати про роботу.
За всі роки життя я змінила безліч місць. І мене завжди, абсолютно завжди брали. Навіть якщо спочатку майбутнє начальство намагалося м’яко відмовити — у підсумку я все одно опинялася в цій організації. Чому так?
Тут працюють одразу кілька механізмів. По-перше, те саме соціальне налаштування, як антена у радіоприймача: на співбесіді я відчуваю, що хоче почути роботодавець, і кажу це. Не фальшиво — я просто буквально зчитую настрій, невербаліку, та загалом повністю сканую людину за частки секунди і миттєво підлаштовуюся. По-друге, маска, яка до дорослого віку працює автоматично: я виглядаю спокійною, надвпевненою, «нормальною». По-третє, у СДУГ часто є енергія та харизма, які зчитуються як «жива, цікава людина» — а це в наймі цінується. І по-четверте, гіперфокус на інтересі: якщо тема мені близька, я можу говорити про неї так красномовно, так сильно показати свою обізнаність, що це переконує, а іноді й лякає.
Але в цієї медалі є зворотний бік. Роботодавець бачить маску та енергію, а потім виявляє, що в мене свій ритм, що мені потрібен простір, що я не можу працювати під контролем, постійними вимогами та тиском. І тоді починається те, про що ми вже говорили: вимоги ззовні — саботаж, «збита програма» в роботі мозку. Тому місць багато. Не тому, що я «погана працівниця». А тому, що середовище рідко підходить під мій нейроритм і я біжу звідти, втративши тапки, або ж легально йду в декрет.
Підіб’ємо підсумок. Моя «бетонна стіна» — це не холодність, я не безчутна тварина, якою мене бачать інші і навіть мама. Це броня, яку я побудувала, щоб вижити морально. Моя здатність зчитувати людей — це не маніпуляція заради вигоди, а гіперналаштування, яке роками працювало на захист моєї крихкої душі. І є лише один на світі, з ким я з самого початку справжня, бо я відчула рідну душу, безпеку!
Для інших я, як і раніше, меркантильна, холоднокровна, безжальна тварина.
Меня 30 лет считали «бетонной стеной», а некоторые до сих пор так делают. Да, это тоже про СДВГ — сейчас объясню, как так вышло.
Я умею видеть, где у человека «болит», на какую точку можно надавить, чтобы он почувствовал. Могу сделать это с ювелирной точностью, мягко или жёстко, в зависимости от того, что нужно прямо сейчас. И при этом годами, всю жизнь я скрывала свою эмоциональность. Вплоть до сегодняшнего дня 😆
А потом однажды просто не выдержала. У меня случился микроинсульт, тревожное расстройство, и я всё рассказала подруге, с которой дружу с детского сада. Вы не представляете, какой шок у неё вызвало! Она понятия не имела, что я тонкая, ранимая душа. Что я переживаю любую мелочь на самом глубинном уровне, будто бы кто-то близкий умер. Она была в шоке: 30 лет дружбы — и не знала, что я такой человек. А другая подруга как-то сказала: «Ты? Переживаешь? Не поверю никогда, да просто бетонная десятиметровая стена!!!» И нервно хихикает: «да неееет, не верю, вообще, не верю! ».
Это было вступление, а дальше посмотрим, что говорит наука.
Во-первых, способность «видеть всех насквозь» — это когнитивная эмпатия. Что это такое? Это умение понимать, что чувствует и думает другой человек, предсказывать его реакцию. При СДВГ исследования дают разную картину: где-то показатели снижены, где-то нормальные, где-то даже повышенные. Но есть важный нюанс: люди с высокими чертами СДВГ могут быть очень чувствительны к социальной обратной связи и физиологически сильнее реагировать на социальные сигналы. Проще говоря, наш мозг как радиоприёмник, настраиваемся на частоту человека полностью. А умение «давить на болевые точки» — это обратная сторона: я точно знаю, где болит, потому что вижу, так почему бы не использовать это в своих целях. Приведу пример.
Когда я готовилась к серьёзному разговору с мужем, я знала все его ответы и вопросы заранее. Знала, каков будет эмоциональный окрас нашей беседы, разумеется итог беседы тоже. Без преувеличения, я дословно прокручивала диалог в голове заранее, и далее на яву он проигрывался 1/1.
Почему мы перестали с ним беседовать? Мне скучно, ибо слишком предсказуемо. Поэтому теперь я веду диалог сама с собой по ролям, где есть я и муж. А реальному мужу выдаю готовое решение. И чаще он со мной соглашается, ведь в живом диалоге (а не в моих мыслях) он ответил бы так же🤣
Второе. «Бетонная стена» — это маскировка. И она формируется у детей очень рано. Исследования показывают, что дети с СДВГ начинают осознанно скрывать симптомы этого самого СДВГ уже в младшем школьном возрасте, часто к 8–10 годам. А к 9–12 годам многие достигают в этом пугающего мастерства. Например, как я.
Представьте хамелеона. Он ведь не просто «притворяется» кем-то другим, а меняет цвет, чтобы слиться со средой и выжить. Так и люди с СДВГ: мы не играем роль специально, мы настраиваем свою «окраску» под то, что безопасно в данный момент. Кому-то нужно быть удобным, кому-то — незаметным, кому-то — холодным и несгибаемым, вот как я. И к 9–12 годам эта «смена цвета» становится автоматической. Не потому что мы «решили научиться», а потому что среда заставила: к этому возрасту мы уже получили достаточно обратной связи, опыта, типа сидишь ровно, не перебивай, почему ты такой?, чтобы понять — показывать своё неудобное «я» опасно для нашей психики.
Мы учимся не показывать, когда больно. «Включать» удобное лицо. Подавлять импульс перебить или убежать. Стараемся выглядеть нормальными настолько, что даже родители не видят, что происходит внутри. Именно поэтому взрослые с СДВГ часто слышат: «Да ты же нормальный, у тебя же нет СДВГ». Потому что маскировка работает на 1000%. Хамелеон слился со средой — и его не видно.
Но есть нюанс: не всем и не всегда. Способность к маскировке зависит от подтипа СДВГ, среды (в принимающей среде ребёнку не нужно так сильно прятаться), пола (девочки часто маскируются раньше и лучше) и индивидуальных особенностей. И главное — цена этой скорости, то, что ребёнок 9–12 лет так быстро научился прятать чувства, — это не повод для гордости. Исследования показывают, что ранняя и интенсивная маскировка связана с повышенным риском тревоги, депрессии и выгорания во взрослом возрасте. Ребёнок, который в 10 лет стал «бетонной стеной», к 30 может обнаружить, что потерял связь с собой. А потом, за неделю до этого 30-летия, получить микроинсульт.
И ещё, хочу добавить про работу.
За все годы жизни я сменила множество мест. И меня всегда, абсолютно всегда брали. Даже если сначала будущее начальство пыталось мягко выдать мне отказ — в итоге я всё равно оказывалась в этой организации. Почему так?
Здесь работают сразу несколько механизмов. Во-первых, та самая социальная настройка, как антенна у радиоприёмника: на собеседовании я чувствую, что хочет услышать работодатель, и говорю это. Не фальшиво — я просто буквально считываю настроение, невербалику, да в общем полностью сканирую человека за доли секунды и мгновенно подстраиваюсь. Во-вторых, маска, которая к взрослому возрасту работает автоматически: я выгляжу спокойной, сверх уверенной, «нормальной». В-третьих, у СДВГ часто есть энергия и харизма, которые считываются как «живой, интересный человек» — а это в найме ценится. И в-четвёртых, гиперфокус на интересе: если тема мне близка, я могу говорить о ней так красноречиво, так сильно показать свою осведомлённость, что это убеждает, а иногда и пугает.
Но у этой медали есть обратная сторона. Работодатель видит маску и энергию, а потом обнаруживает, что у меня свой ритм, что мне нужно пространство, что я не могу работать под контролем, постоянными требованиями и давлением. И тогда начинается то, о чём мы уже говорили: требования извне — саботаж, «сбитая программа» в работе мозга. Поэтому мест много. Не потому что я «плохая работница». А потому что среда редко подходит под мой нейроритм и я бегу оттуда роняя тапки, или же легально ухожу в декрет.
Подведём итог. Моя «бетонная стена» — это не холодность, я не безчувственная тварь, которой меня видят другие и даже мама. Это броня, которую я построила, чтобы выжить морально. Моя способность считывать людей — это не манипуляция ради выгоды, а гипернастройка, которая годами работала на защиту моей хрупкой души. И есть лишь один на свете, с которым я с самого начала настоящая, потому что я почувствовала родную душу, безопасность!
Для остальных я по-прежнему меркантильная, хладнокровная, безжалостная тварь.
Обнимаю, дорогая ❤️
взаимно🥰😘😍
Ой, про меня всю жизнь все думают, что я жёсткий стрессоустойчивый человек, которому наплевать на некоторые моменты. А я вообще не такая. И после 37 поняла, что у меня СДВГ.
Все прочитали, но не знают как комментировать
Не дочитала до конца, но скажу — я так в шоке была от ранимости друга. Полжизни его знаю, всегда считала его веселым по х у и с т о м, а начали общаться ближе и оказалось, что в душе он очень сильно за все переживает.
а со мной и близкие не могут различить моих эмоций, только если я сама с каменным лицом не расскажу о них
я ведь не только о состоянии во взрослом возрасте пишу, а с ранних лет, с рождения. у меня все эти приколюхи и ништяки начались с рождения
просто тогда, в детстве я не могла понять, что со мной не так, когда всё так🤣
Я читала предыдущие посты и свела с доводами моей подруги и это всё так сильно различается, как будто 2 противоположные сдвгшницы. И ведь каждая из вас объясняет это устройством своей нервной системы.
психологии говорят и я с этим согласна, надо беречь сильных людей, «бетонных», потому как они самые ранимые...
а если их вогон и маленькая тележка😄 да и кто сказал, что это неудобные черты, я например вижу в этом только преимущества, а в детстве я думала, что я воплощение Бога 🤣
да, когда меня полностью парализовало в 29 лет, я знатно охрен.ела, вот думаю, дожила, а на руках 4 месячный младенец.
Пока не поставил психиатр, его нет🤷🏻️ ей не поставили, а вам?
а у меня много диагнозов начинающиеся с кода F. 90, вам какой из них озвучить? 😆
ах, ещё уточню f. 90.0 мне поставили ещё в 2019 году. чтобы не голословной
приміряю до чоловіка, бо одного разу в компанії обговорювали тему СДУГ, і людина з медичною освітою сказала, що у мого чоловіка є симптоми. зі свекрухою розмовляла, вона теж каже, що він у дитинстві відрізнявся від інших дітей, був незручною дитиною, часто скаржилися вчителі на нього, був дуже імпульсивним, непостійним, запальним. але діагнозів тоді не ставили, як я розумію, та й вона їх не шукала.
не по порядку читаю посты) а вот это совсем не про мужа. эмпатия отсутствует как явление вообще. примеряю к мужу, потому что лднажды в компании обсуждали тему СДВГ, и человек с мед образованием сказал, что у моего мужа есть симптомы. со свекровью разговаривала, она тоже говорит, что он в детстве отличался от других детей, был неудобным ребенком, часто жаловались учителя на него, был очень импульсивный, непостоянный, взбалмошный. но диагнозов тогда не ставили, как я понимаю, да она их и не искала.
При живому спілкуванні, можливо, склалося б інше враження.
Я бы ни за что не подумала, что ты безэмоциональная, холодная. Ты по моему мнению очень эмпатичная, понимающая и рассудительная. При живом общении, возможно, сложилось бы другое впечатление.
при живом да, у меня на лице нет эмоций. но с теми, кому я доверяю, я другая
Внимательно прочитала все посты. И, да — убедилась, что у меня тоже СДВГ. Очень, очень много что совпадает.
Во взрослом возрасте СДВГ человек уже умеет контролировать, если хочет конечно. Ну и да, никогда не думала что ты каменная стена, я наоборот крайне редко настолько эмоциональных людей встречаю 🤣
Мечтаю так научиться. Я открытая книга и зачастую от этого потом страдаю. Слишком доверяю всем.