26 жовтня ближче до ранку в місті було просто жахливо... З того часу я так і не змогла прийти до тям…

26 жовтня ближче до ранку в місті було просто жахливо... З того часу я так і не змогла прийти до тями. Відчувала таке сильне почуття страху, і з тих пір боюся гучних звуків, на вулиці намагаюся не затримуватися... Здається, всі емоції зникли. Не бачу майбутнього, нічого не хочу. Дні стали тягнутися, як гума. Постійно хочу спати, болить голова. Намагаюся ні з ким не говорити. Ми переїхали шість років тому і через цю обстановку думала, що потрібно виїхати окремо, але це теж тепер складно. Діти в школі, житло у нас одне і як це все встигнути: і документи, і переїзд... І знову боюся помилитися, виїхати даремно. Це теж дуже тисне, тому що ми їхали, щоб у дітей було спокійне світле майбутнє, а тепер стуки в коридорах, діти ридають і я... У мене ніби в такі моменти трапляється панічна атака. Я себе не пам'ятаю, не можу взяти себе в руки, хоча розум розуміє, що діти поруч і не можна їх лякати. Загалом я ніби в замкненому колі... Ніхто не дає пораду або навіть не кличе назад (з рідні всі кажуть: ну потерпіть... Скоро все буде добре... а воно все гірше і гірше...). Пишу і руки трясуться, знову... (( Не судіть... Мені справді погано. Просто хочеться поради, чи що...